Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою - Ірена Ігорівна Карпа

Додому вертатися було понад шістдесят кілометрів. Це більш ніж година сільськими французькими дорогами зі світлофорами, переходами на кожному кроці і обмеженням швидкості 50 км/год. Не кажучи вже про провалений романтичний обід на скелях.

– В мене є одна страшна ідея… Тільки мамі не кажи. Ну а що – діти це ж тварини, як і всі ми. Захочуть вижити – їстимуть і з неканонічної тари.

По цих чи то Норманових, чи скандально моїх словах, я заходилася розводити суміш у кришці від термоса. У тій такій безрукій кружечці, ви знаєте. Прикинула на око мілілітри, всипала синтезованого молока, розмішала чистим швейцарським ножем. І що ви думаєте? Пила Кора своє молоко з чашки, як миленька. Бо хочеш жити – вмій крутитися і обходитися за нагальної потреби у свій перший місяць життя і без соски, і без хитрови…них пляшечок із системою анти-коліки. Дитину і нас було врятовано від голоду. Експеримент вдався, проте без потреби вже не повторювався.

– Вато вифина вихає ворським вовітрям! – запихаючись багетом із шевром, зробила всесвітньо втішальний висновок я.

Осіннє море сивіло від моїх виховальницьких здібностей, білі птахи шугали в синє крижанисте небо, хвилі піною стікали зі скель, обіцяючи от-от намочити нам дупи – прилив. За кілька днів нас, як ми думали, чекала довга дорога: Пор-Луї – Мюнхен – Яремча – Київ – Черкаси.

– Непогано би підстрахуватися… – вирішили ми з подругою і поїхали в сервіс Peugeot.

Мовляв, на батьківщині Білочку поремонтують найліпше. Вони, так би мовити, однією мовою з нею говорять.

– Уявляю, що Білочка розкаже компатріотам про українські дороги… – хіхікнула я.

– Головне, щоб мотор «Марсельєзу» потім не співав.

Ага, «Марсельєзу» готова була співати я сама, коли нас взяли поза чергою на техогляд, а відтак товсті добрі дядьки не взяли грошей за свій діагноз Білочці. Було то зумовлено ідеальною французькою моєї екс-однокурсниці, чи просто тим, що fille de l’Est порівняно з рудими, зубатими, вицвілими бретонками – втілення Афродіти, я не знаю.

День по тому на автобані я мала необережність ляпнути Норманові:

– Цікаво, як це, дзвонити з цих аварійних телефонів по евакуатор… Чи чути щось?

Запитано – зроблено. Срала-мазала-казала – всі ці сервіси. В машині щось раптом трісло, і вона завмерла. Взагалі. Без жодного дощу.

– Ну що, – зітхнув Норман, – іди випробовуй дорожній телефон. Ти ж у нас говориш французькою. Тобі було цікаво…

Ага, це точно. І не чути в цій слухавці з жовтої коробочки на придорожньому стовпчику автобана, сповненого байдужих машин із їх швидкісним завиванням, просто ні-чор-та.

Б.

Барселона, квітень 2014.

(3 роки 7 місяців і 2 роки 8 місяців —. втретє для Каї, вдруге для Кори)

Намагалися ми якось правдами й неправдами влаштуватися в колишній садок СБУ – ну просто він навпроти дому. Але чи то не встигли ми вчасно в чергу на реєстрацію стати, бо наївно сподівалися, що тато оплатить французький садок, чи то працівникам СБУ досі було лячно, що їх діти на горщиках вибовкають моїм напівамериканцям державні таємниці Батьківщини, у нас було категоричне «ні». З охороною на вході і чіткими годинами аудієнції завідувачки для простих смертних мам із тремтливими колінками. На допомогу вже навіть пішла важка артилерія – родичі. Точніше чоловік моєї куми.

«Нє, ну слухай, – казав на його подання чиновник з міськадміністрації, – були би то ще діти з нормальними іменами, Іванови там, Іванки… Ми би їх без проблем взяли в будь-який садок. А так-то шо це за мусульмани? Корена ще куди не йшло, а Кайлаш?! Та ще й Хансен?! Ні, вибачайте мене, але це вже дуже підозріло. Нас не поймуть».

Після майже чотиримісячної революційної розлуки з татом діти таки летять до нього в гості. Підганяє нас у хвіст і в гриву світська новина про те, що «Карпу покинув чоловік через революцію». Я розумію, що так воно, жовтогаряче й печене, принесе найбільше читачів-коментаторів, котрі далі за назву матеріалів не читають, лише активно перепощують і чешуть язиками. Мені б таке чесання та на спину перенести – жодного тайського масажу не треба.

Що ж, брошенкою бути вигідно – всі тебе жаліють, пляцки печуть і рушники вишивають. От тільки образ святої великомучениці не налазить на мене ні згідно з даним Каті Осадчій інтерв’ю, ні по життю загалом. Я, звісно, той іще нитік – але далі за близьких друзів і зрідка фейсбука моє ниття не лізе. За шмаркаті пости мені часто стає ще більш соромно, ніж за щось емоційно-придуркувате й агресивне, того я їх делітаю. Не треба мене жаліти, ліпше щиро мене любіть. А не виходить любити – то що ж, я вас розумію, як ніхто інший. Бо ж прикиньте – мені з собою такою жити…

Одним словом, тріумфальний від’їзд святої трійці. В паніці спаковані речі – зато все необхідне, про що лише можна подумати. Сіли вже в таксі, але подруга рятує нас добровільним підвезенням до аеропорту (останні двісті гривень я залишаю для вчорашньої оплати няні). Відтак ця ж подруга ловить нас в аеропорту, бо в неї і п’ятнадцяти гривень не знаходиться оплатити годину парковки, діти верещать і бігають у звичному темпі броунівського руху, і при цьому всьому мені, курча мать, дзвонить колумбійське радіо. Поспитати, як воно спершу розказує, про мою чудесну й непересічну мистецьку діяльність, а насправді, підозрюю, про дурнуваті футболки «Не дай русскому». Що виявляється чистісінькою правдою.

Отже, активно уявіть собі картину: ми вже навіть пройшли паспортний контроль, я чудом встигла сфоткати парфуми, котрі слід купити, мої діти стають навкарачки і починають бігати зі швидкістю світла межи рядів поважних пасажирів, фігурно перескакуючи їх торби і протягнуті шнурівки від лаптопів. Поки нікого не покусали, я тримаюся.

Тим паче, просто в цей момент мені дзвонить те довбане колумбійське радіо і просить зачекати чотири хвилини, поки вони поговорять з міністром економіки. Ясно, що говорять вони з ним, нудним і дидактичним, мінімум хвилин двадцять, упродовж яких наш вайбер-зв’язок встигає кільканадцять разів обірватися і щоразу мені передзвонюють із гидким для мого слуху окличним варіантом мого імені: «Айріна! Айріна! Айріна?!»

Міністр економіки закінчує своє просторікування про якісь етикетки і «деномінасьйон д’оріхен» саме тоді, коли нас запросили на посадку. «Чому ви вирішили не займатися сексом з російськими чоловіками?!» – питає мене оригінальна радіоведуча колумбійської ефемки, так, наче я вже стоп’ятсот разів не пояснювала всім, від BBC до «Новин